Із Новгородського у Нью-Йорк через Дубно

Із Новгородського у Нью-Йорк через Дубно

Пані Світлана у першій хвилі переселення переїхала із Донеччини до Львівщини, а згодом — до Дубна. Жінка каже, що завжди мріяла жити біля замку, і ось зараз, через трагічні події, її невеличка мрія здійснилася, вона мешкає на вул. Шевченка. Педагог за професією та покликанням, а на разі безробітна, розповіла, що роботу, пов'язану із фахом, знайти на Дубенщині не може, жити нема на що, єдина відрада – ручка та папір, на який вона виливає думки, враження, факти та переосмислення.

2.03 (20:20) Коли я народилася, то, напевно, Стрибог поцілував мене у чоло. Дорога манить і чарує. Нові враження, нові обличчя, нові місця кличуть до зустрічі. Кожна клітина вібрує у такт годинника. Поєднати час і простір, перетворитись на Перелісницю і залишитись собою. А тут – сумно. Я їду додому. Два роки не бачила улюбленої чайної чашки і не спала у найкращому ліжку на світі – моєму. Мене вдома ніхто не обізве «бомжем», ніхто не запитає, чому я сюди приперлася, і не запропонує їхати на чотири сторони. Додому їду, але так сумно. Дорога не проста, але чим складніше завдання, тим цікавіше його виконувати. Завжди до валізи я ставлюся як до олтаря – трепетно і з любов'ю. Головне, не напхати зайвого. А тут збиратися не хочеться. Чому?

3.03 (08:00) У відчинене вікно залітає прохолодний вітер із дощем. На Дубенській вежі відбило 8 мелодійних ударів. Стигне кава. Найкраща мить. Кава, дощ і бій годинника. Сумно. Колись, відриваючись від дому, я була впевнена, що виїжджаю на декілька тижнів і повернуся після перемоги. А затрималася на 2 роки і завершення війни не видно.

(9:20) Автовокзал. Маршрутка повільно минає Дубно. До побачення, Миколаївський монастир, до побачення, найсвітліший Іллінський собор, найкращий у світі замок, а вас, різьблені скульптури, подумки запрошую із собою.

(13:30) Потяг Ковель-Новоолексіївка (колись він прямував до Сімферополя) рушає із платформи. У вагоні багато військових. На Схід.

4.03 (7:00) Ось і Павлоград, Дніпропетровська область. Колись тут все жило, рухалось, вирувало. А тепер – тиша, безбарвність, відсутність прапорів на приватних будинках. У 2014 році тут майоріло прапорами. Павлоградці самостійно вигнали молодиків з російськими стягами, які організували пропутінський мітинг.

Виявляється, що від Дніпра до Павлограда близько 50 км, автобусний квиток 75-85 гривень, до Красноармійська 120 км і вартість квитка 280-300 гривень.

(7:45) Іду на трасу Дніпро-Красноармійськ. Вона майже порожня. Совкові машини снують дорогою, їх значно більше, ніж іномарок. Після довгого очікування, я дочекалася, що зупинилася вантажівка. Бруснички. Водій, 30-річний Олександр, розповів, що через війну втратив бізнес, тому довелося сісти за кермо машини фірми Ахметова. Вражає бруд на узбіччі (ви стільки не бачили). Тут живуть не хазяїни своєї землі, а притульці. Заходжу на базар. Ціни підросли, а у іншому – ніщо не змінилося. Військові ходять зі зброєю — фронт поруч.

(14:10) Нарешті потяг. Вигляд у нього, наче він вийшов із-за лінії вогню – брудний і занедбаний.

(16:20) Станція Фенольна, смт Новгородське Дзержинської міської ради. Ніколи не думала, що на Донецькій залізниці ст. Фенольна буде кінцевою у напрямку до Маріуполя. Вдивляюсь у знайомі обличчя… Жах, як усі постаріли.

(17:40) У маршрутці не сперечаюся, поклала гривню, як пенсіонер. Проїзд – 5.

(17:50) Підходжу до дверей своєї домівки. Павутиння… Світло мені відрізали ще рік тому за несплату. А як дізналися, що я перебуваю на Львівщині – бандерівка. До речі, тим, хто був у Росії, електрику не відключали. Із дзеркала на мене дивилася незнайома мені жінка з твердим поглядом, волоссям шкереберть і чужим обличчям, яке втомилося боятись. У шухлядах багато чого попропадало, а головне – мамина хустка, я неначе маму втратила вдруге. Хотіла прийняти душ – води теж нема, несправності із сантехникою… Зате був тазик – на ньому й закінчилася цивілізація на моїй території.

5.03 (00:02) Моє ліжко. Чомусь незручно. Слухаю ніч. Вибухи. Не можу до них звикнути. Чим допомогти нашим хлопцям? Як захистити тих, хто на передовій?

У квартирі тепло, можна ходити у футболці, але я не знімаю шубу. Відсутність світла компенсувала доброю координацією рухів. Я близько 2-х місяців тренувалася в Дубні у гуртожитку, у блоці якого відсутнє світло. Словом, все майже по-дубенськи. Через два дні, коли я зрозуміла, що продуктів, взятих із собою, катастрофічно не вистачає, мені порадили звернутися до селищного голови Миколи Ленка. Я його по-особливому люблю. Він не знімав прапор за часів «ДНР». Після визволення, він справді працює на Нью-Йорк. Нью-Йорк – це стара назва нашого смт. Колись німець, який поставив завод, назвав населений пункт Нью-Йорк, на честь міста, де народилася його дружина.

Замість зруйнованого садочка у місті – дитячий майданчик. Кращий, ніж на Шевченка в Дубні, але без різьблених скульптур. Селищний голова з допомогою волинських хлопців привів у нормальний стан парк – вигріб сміття та освітлив, потім поставив спорткомплекс. Колись спорткомплекс будував мій батько, потім будівля довго стояла занедбана та була тиром для стрілянини. А коли у Слов'янську порушувалося водопостачання, у нас пропадала вода, то Ленко розвозив воду машинами. А згодом підключив наш район до заводської артезіанської свердловини, тому ми без води майже не сиділи. А у центрі селища по 4-6 місяців води не буває, а часом і електрики.

Іду до мера. Мене зустріла його секретар Юлія, яка розповіла, що у нас зруйновано 60 будинків, приватний сектор на вулиці Стаханівській, ЗОШ №19, цвинтар… Пишеш заяву — і тобі допоможуть. Іллєнко – один із загиблих. Він порався на грядці, коли його вбив снайпер. Лінія фронту за 14 км. Переселенців із Донецька – 500. Це пенсіонери, інваліди, багатодітні сім'ї. Всі отримують державну допомогу. Пенсіонери, яким за 70, отримують ще й миючі засоби. Секретар зраділа, що я зараз живу на Волині. Каже, що хлопці звідси колись працювали на Сході, то запам'яталися гарними, добрими, щирими. Зустріла Ленка, передала два горіхи від Миколи Пшеничного на нашу землю. Дякую за Нью-Йорк. Допомога Ахметова складалася із 2 банок кільки, 2 банок паштету, 2 пачок згущеного молока, 2 пачок пшеничної крупи, 1 пачки ячки, 1 пачки борошна, 1 пачки кукурудзи та півлітрової пляшки олії.

Додому із Дубна поїхала, щоб привести до ладу квартиру, передати ікони і молитовники на передову, а також подивитися, як змінилося місто за 2 роки. Іномарок у Новгородському поменшало – хтось виїхав, у когось відібрали сепаратисти. На Донбасі 140-170 народностей. Всі вони мають різне генетичне коріння, яке добряче перемішалося, внаслідок чого – генетична катастрофа. У результаті – високий рівень внутрішньої агресії, алкоголізм та наркоманія. У дитинстві нас, малих дітей, лякали бандерівцями, закладаючи підсвідому ненависть. Пригадую і Біле Братерство, яке зародилося у Донецьку. Це був офіційний відкритий експеримент зомбування народу. І я впевнена, що Інститут штучного інтелекту з Донецька, можливо, має до цього відношення. Вони звертали увагу на Тибетські езотеричні вчення, пов'язані із зомбуванням натовпу. Кашпіровський як езотерик, маніпулятор масової свідомості, приїжджав у Донецьку та Луганську області. Що робили з підсвідомістю населення – невідомо, але чомусь жінки, життя яких обмежувалося кухнею та телевізором – вмирали за Януковичем. Цікаво, чому? Ця війна готувалася давно та ретельно. Хто тепер підтримує Росію?

1.Найбільша група – Московський патріархат та його прихожани. Для них Росія – центр Всесвіту.

2. Комуністи.

3. Ті, хто мають родичів, які працюють у Росії і привозять непогані звідти гроші.

4. Ті, хто самі працювали в Росії, але не на важких роботах.

5. Хронічні алкоголіки, де алкоголізм – наслідок генетичного конфлікту.

6. Люди із низьким IQ, яким складно зробити логічні висновки, бо розумова діяльність знаходиться під генетичним впливом різних народів. У цій ситуації потрібні спеціальні програми зняття зомбування. Але це мало можливо.

Телевежа у Донецьку працює на повну потужність, ніхто її не глушить і брудні новини проникають у кожну щілину Донбасу. Незадовго до мого повернення у «ДНРівських» новинах був сюжет про те, що нібито бандерівці таємно зробили торт із дітей і з'їли його. Більше того, повернувшись додому, я не могла довести, що не їла дітей. Мої докази нікого не переконували.

Я привезла з Дубна іконки Божої Матері для подарунків, але комусь подарувати їх рука не простяглася. Зі знайомими просто розмовляли про сьогодення, про стрілянину вночі, обговорювали питання допомоги від Ахметова і пошуку роботи, якої нема...

Найбільше гріли мене учні, адже я раніше працювала організатором у школі, тому їхнє «доброго дня» було для мене найтеплішим. Я пішла до недільної школи поспілкуватися з дітьми. Вони посміхалися, але їхні обличчя були закритими до світу. Побачили у мене на сумці жовто-блакитну стрічку і попросили собі таку. Добре, що в мене була запасна, я запропонувала дітям поділити її на всіх, на що вони відповіли, що Україну ділити не можна.

У кожного своє відродження. До прикладу, вартість проїзду від нашого селища до Донецька близько 300 гривень за 45 км. А живуть у «ДНР» непогано – російська пенсія, українська, адресна допомога на житло, Ахметовська допомога, гуманітарна російська допомога, плюс підтримка різних благодійних українських фондів. Не дивно, що вони кажуть: «Нехай війна буде вічно».

Прибирання у квартирі проходило успішно. Одного ранку вирішила піти на цвинтар до батьків та інших рідних. У нас важкі цвинтарі, з яких виходиш пригнічений та просто вбитий. Напередодні мене знайомі попередили, щоб була обережна, бо на кладовищі багато розтяжок…

Прощена неділя. Мене у храмі не помічають. І лише під час хресного ходу підійшли сестри по вірі, швидко вибачились і відійшли. Я не встигла на їхнє «прости сестро» відповісти: «Бог простить». А у 2014 році жінки зверталися одна до одної пестливо-лукаво «сестричко-тітушечко», «сепаратисточко-сестричко» і лише до мене говорили «сором землі Донбаській». Не можу простити зради Україні.

У той день так і не вдалося сказати: «Прости сестро», бо ми вже давно не сестри. А чи були ними? Мабуть, ні. У нас різні матері-землі і різний Бог. Я була щира. Я вас любила. Я вважала, що віра дає духовний зв'язок, але помилялася. Проте у мене є Янгол-Охоронець, мій Святий, Матінка Божа, Спаситель, Бог-Батько і Святі. А це вже ціла компанія, з якою не можна бути самотньою? І ще у мене є Україна, в якої прошу пробачення за те, що не можу зупинити кров і за мовчання тоді, коли треба було діяти. І взагалі я ще нічого доброго не вчинила…

Через три доби я повернулася до Дубна. Відчиняю вікно — запах кави змішується із запахом вечірнього дощу. Годинник на вежі рахує час. Життя рушає… Щось та й буде… Я вдома.

Світлана, переселенка із смт Новгородське (до 1951 року називалося смт Нью-Йорк), що на Донеччині

733

Коментарі

Немає коментарів. Ваш буде першим!
Завантаження...