Подорож – найкращий подарунок для жінки

Зазвичай, коли мене запитують «що тобі подарувати?» з нагоди того чи іншого свята, я ось уже останні 5-6 років з упевненістю відповідаю «поїздку». Немає різниці, чи ця поїздка у сусіднє місто, чи в іншу область, чи за кордон… адже, головне, щоб повернутися додому з горою вражень, з позитивними емоціями, з новими знаннями та досвідом. Із нагоди жіночого свята я напросилася на поїздку до Карпат. Чесно кажучи, дуже хотілося піднятися на Говерлу, адже якось перед собою було соромно, що вершини Чорногорії вже декілька років, як подолала, а рідна українська гора лише на світлинах на відстані кількох кілометрів. Отож, враженнями від 4-денної подорожі поділюся у вигляді розповіді-путівника, адже поїздка і маршрут були цікавими, можливо, захочеться комусь повторити.

Досвід поїздок до Закарпаття автобусними турами у мене вже є: насичено, пізнавально, але ти не встигаєш вловити дух місцевості, не встигаєш відновити сили від протоптування замків, музеїв та скелястих маршрутів, та завжди потрібно підлаштовуватися під гіда, під групу, нехтуючи своїми побажаннями. А з власного досвіду з упевненістю можу сказати, що ніщо краще не розкаже про місто, як прогулянки його вулицями, спілкування з місцевими жителями, відвідування місць, де можеш почерпнути багато вражень, і тим самим залишити часточку тієї подорожі у серці назавжди.

Отож у подорож ми вирушили двома парами на власному авто, підготувавши заздалегідь туристичне спорядження, набір «витривалих» продуктів, теплий одяг та хороший настрій.

День 1-ий

Дорога до Карпат

Вибираючи дорогу, якою їхати до Карпат, сумнівалися між Тернопільським та Львівським напрямком, адже через Тернопіль їхати на декілька десятків кілометрів менше, але там дорога далеко не «європейська». Але, якщо минулого року ми нею їхали і було більш-менш нормально, то цього разу сто разів пошкодували, що не поїхали трасою «Київ-Чоп», адже, мабуть, разом зі снігом розтанув і асфальт… Яма за ямою і за п'ять з половиною годин ми доїхали до заздалегідь заброньованого будиночку у Ворохті. Оскільки доїжджали до місця призначення ввечері, то, крім жахливих доріг, прикарпатська місцевість нас нічим не вразила. Перша думка була, що не встигли відремонтувати машину, як після подорожі знову прийдеться лагодити. Але запах свіжого гірського повітря нас підбадьорював. Зупинилися ми в одному з котеджів комплексу «Скита» — дерев'яні дво- та триповерхові будинки, з дерев'яними меблями, з сонячними батареями на даху та річкою Прут за тридцять метрів від дому. Вартість середньостатистичної бюджетної кімнати на 2-4 людини сягає приблизно 300-400 грн/доба.

День 2-ий

Поїздка до Говерли

Сонячна погода та вуличний шум розбудили нас і ми, поснідавши, вирушили підкорювати Говерлу, 20 км до якої нам здалися вічністю. Уздовж дороги безліч вирубаних дерев, сміттєзвалища… Боляче дивитися на таке безсердечне вбивство природи… Попереду Карпатський національний природний парк з найвищою точкою України – Говерлою (2061 м н.р.м.). В'їзд на територію – 20 гривень з дорослого та 10 — з дитини. Ми збиралися підкорювати вершину зі спортивно-туристичної бази «Заросляк», проте склалося у нас трішки не за планом. Жіночка, яка продавала вхідні квитки, розповіла, що цього ж дня туристи відправилися на Говерлу і невдовзі викликали рятувальну групу, адже почали сходити лавини. Нас, звісно ж, не пропустили далі, тому цього разу поїздка знову обмежилася світлинами на фоні Говерли. Але ми довго не сумували, адже на нас чекало ще чимало цікавого. А про підкорення гори у майбутньому ще обов'язково напишу.

Випадкова Верховина

Яка ж поїздка без пригод! Після Говерли ми вирішили поїхати до гірськолижного курорту «Буковель», у плани наші не входило кататися на лижах, а ось підйомники, краєвид з гори та атмосфера активного відпочинку – саме враз. Не знаю, як так сталося, але ми, чотири водії, проїхавши 30 км, потрапили не в Буковель, а у центр гуцульської культури — Верховину, яка знаходиться зовсім в іншому боці від потрібного нам курорту. Коли ми місцевих жителів запитали, чи далеко Буковель, то вони аж розсміялися. Але, що не робиться – на краще. Ми прогулялися центром Верховини, де побачили пам'ятник Тарасу Шевченку, пам'ятний камінний знак, на якому написано ««Ось Жаб'є, Гуцульська столиця.…» Іван Франко, 1884 рік», адже до 1962 року Верховина називалася Жаб'є. Зважаючи на те, скільки там по дорогах жаб скаче і кидається під колеса транспорту, створюючи зі шляхів так званий «жабокомбінат», не дивно, чому була саме така назва. У регіональний історико-краєзнавчий музей Гуцульщини, приватний Музей гуцульського побуту, етнографії та музичних інструментів Романа Кумлика та Музей гуцульської магії у нас не було часу завітати, адже нас чекав Буковель. Але повернутися у майбутньому до Верховини, думаю, варто, не тільки заради музеїв, а й активного відпочинку, адже там функціонує табір та школа рафтингу, а також охочі мають змогу спливати на байдарках, рафтах, каяках, сходити на вершини Карпат, рибалити та займатися скелелазанням.

Нарешті Буковель!

Кривопілля, Ворохта, Татарів, Поляниця… Не зогледілись (хоча з їхніми дорогами це важко сказати), як проїхали 55 км – і ось нарешті Буковель! Сезон, звісно, зараз не «найспекотніший», проте людей чимало, як з України, так і з-за кордону. І, скільки не їздиш до карпатського краю, а почуття сорому не полишає – як можна такими «дирявими» вузькими дорогами привабити туриста?! Іноземець ліпше наступного разу поїде до курортів Угорщини, Словаччини чи польського Закопаного, де, до прикладу, два роки тому мені доводилося побувати і враження залишилися найкращі.

Після того, як залишили авто у 6-рівневому відкритому паркінгу на 2000 автомобілів, пішли до каси за квитками на підйомник. По дорозі сфотографувалися біля озера, пораділи за будівництво спортивних майданчиків… Вартість оглядового підйомника – 75 грн для дорослого. Через декілька хвилин руху – відкрився чудовий краєвид на гори, втоптані штучним снігом спуски, яких у Буковелі налічується близько шістдесяти. На вершині, ідучи до оглядового кафе зігрітися глінтвейном і разом з тим насолодитися красою гір, зустріли діда Василя з трембітою. Чоловік розповів, що небагато залишилося трембітарів, які вміють грати на інструменті, люблять його, бережуть. Одні, каже, грають, інші – виготовляють інструмент. Поєднувати дві якості – велика рідкість. Ми попросили заграти дідуся його улюблену мелодію, на що він погодився за декілька гривень.

Перевернута хатина

Дорогою додому ми зупинилися у селі Поляниця, щоб зробити декілька знімків біля Перевернутої Хати. Доки позували на фоні неординарного будиночка, до нас підійшов хлопчина і запропонував за 20 гривень з людини провести нас усередину. Цікаво, що зведення перевернутого будинку, площею у 85 кв. м, яке велося за сучасною дерев'яно-каркасною технологією, зайняло всього півтора місяці. Щоб вийшли цікаві знімки, потрібно торкатися до деталей інтер'єру, які також у хатині догори ногами.

Карпатська лазня

У нашому житловому комплексі була лазня та чан, але ми вибрали перше, про що не пошкодували: вітальня з телевізором, столом, посудом та рушниками, душова з відром наповненим холодною водою, кімната з басейном, релакс-кімната, де за окрему плату можна замовити масаж, відпочивальня з дерев'яним ліжком, присипаним сіном та сама баня. Для оздоровчого ефекту лікарі рекомендують відвідувати лазню декілька разів на місяць, проте й одноразова процедура сприяє покращенню стану шкіри, очищенню організму від шлаків, добре впливає на нервову систему тощо. Головне, для оздоровчого ефекту, дотримуватися правил перебування у лазні.

День 3-ій

Гірський екстрим

Добре виспавшись, ми поїхали шукати адреналін, без якого з подорожі не годиться повертатися додому. Рафтинг (швидкісний сплав гірською річкою через пороги на надувному човні) у прохолодну пору нас не привабив, по горах лазити теж якось було не до душі, а ось варіант з квадроциклами був саме враз, тим паче такого досвіду ніхто з нас ще не мав. Залишилося вибрати гіда для квадропрогулянки. У Ворохті нам пропонували подорож на невеличких квадроциклах, проте ми згадали, що у Татарові бачили великі мотовсюдиходи, тому поїхали за враженнями туди. На нас там чекали три позашляховики солідних габаритів, з двома ведучими приводами, зручними сидіннями. Провідник, власник транспорту, пообіцяв купу вражень, адреналіну та екстриму, у чому ми переконалися, під'їхавши до гір. Емоції зашкалювали — болото, каміння, круті підйоми та спуски, гірські схили… Наш годинний квадромаршрут пролетів непомітно швидко, результат перевершив очікування, а враження декілька днів після того аж вихлистували. Словами відчуте передати неможливо.

Водопад Гук

Квадроцикліст Володимир порадив нам дорогою заїхати до 15-метрового водопаду Женецький Гук, розташованого між масивами хребтів Явірника і Хом'яка-Синяка. Назву Гук отримав через шум, який створює і розповсюджує околицею. До речі, неподалік розташована резиденція Віктора Ющенка. В'їзд до водопаду також платний — 20 грн для дорослого і попереду ще близько семи кілометрів дороги. Зробивши біля Гука декілька знімків, ми вирішили повертатися. Біля водоспаду інструктори пропонували прокататися на тарзанці. Чесно кажучи, дуже кортіло спробувати, але знесилення та здоровий глузд взяли гору, і ми вирішили відкласти тарзанку до наступного разу.

Славна Ворохта

Повернувшись до Ворохти, ми зупинилися біля бази підготовки українських стрибунів з трампліна: два трампліни покриті штучною травою, тому на них стрибають цілий рік. Стрибків ми не застали, а ось бігунів із бази за 4 дні відпочинку бачили чимало.

Коли ми у місцевих жителів почали розпитувати ще про цікавинки, пов'язані з Ворохтою, то, виявилося, що тут знімали кадри для фільму «Останній москаль», кадри до нового кліпу Тіни Кароль «Сдаться ты всегда успеешь»… Визначною архітектурною пам'яткою є й зведені у XIX столітті арочні залізничні мости (віадуки), один з яких належить до низки найдовших кам'яних мостів Європи (130 м), довжина однієї з арок — 25 метрів. Про красу дерев'яних церков, як у Ворохті, так і в інших населених пунктах, годі й говорити. Одного ранку у номері нам навіть вдалося послухати церковну службу. Хоча храм знаходився неблизько до нас, проте голос отця доносився у різні куточки околиці.

День 4-ий

Повз Яремче

В останній день подорожі спати нам було ніколи, адже попереду чекала тривала дорога додому із заїздом у деякі міста. Не могли ми проїхати повз туристичний центр Івано-Франківщини — міста Яремче, яке до 2006 року називалося Яремча. На цей пункт ми виділили годину, більшу частину якої провели на сувенірному ринку. Чого тільки не знайдеш на прилавках! Найрізноманітніші вироби з найрізноманітніших матеріалів: вишиті, ткані, різьблені, випалені, плетені, ковані… Біля ринку у місцеві пейзажі вписався ресторан-музей «Гуцульщина», збудований без жодного цвяха, ззовні оздоблений філігранною різьбою. Всередину ми не заходили, а ось фасад сфотографували. Також із 20-метрового заввишки моста зробили декілька знімків водоспаду Пробій, який утворився в річці Прут. Кажуть, що коли сприятлива погода, то сміливі місцеві хлопці за гроші стрибають з цього моста.

Подолавши ще трохи ямистої дороги, ми потрапили до Івано-Франківська. Це місто теж не залишили поза увагою, дві години прогулюючись його вулицями, спілкуючись із місцевими жителями і складаючи в думках план для майбутньої кількаденної поїздки сюди. Станіславів (так називався Івано-Франківськ до 1962 року) — це місто, куди хочеться повертатися і яке варте окремої розповіді-путівника, якою я поділюся після ближчого знайомства з цим прекрасним містом.

Щоб не псувати враження від подорожі, додому ми поверталися через Львів — на кілька десятків кілометрів довше, але півгодини економії часу. Минуло вже декілька днів після поїздки, а захват та приємний осад не зникає. Правду хтось сказав, що подорож — це єдина річ, купуючи яку, стаєш багатшим. Здобуті досвід, враження, спогади ніколи не вийдуть з моди, не знеціняться, їх неможливо вкрасти чи розбити… І, наостанок, згадалися ще слова Скрябіна, який був ще тим туристом, «яка різниця скільки років твоїм кедам, якщо ти гуляєш в них по Парижу?»…

Подорожувала та ділилася враженнями Мар'яна Росоловська