Казка, що була насправді...)))

Давно це було. А, може, не так вже і давно… Коли лицарі на землі існували? Хм… І чи існують вони зараз?.. Напевне, існують… Та не про це мова. Хоча…

В одному древньому місті щорічно проводився рицарський турнір. З'їжджались поважні князі, вельможі, рицарі усілякого штибу і ґатунку, а також (ну, звичайно ж) бродячі трубадури і менестрелі – співці голосу народного, дзеркало усіх перипетій королівства. І що саме цікаво, оці бродячі музики були головною окрасою турніру. Так якось склалось, що самі поєдинки вже мало цікавили простий люд, який за багаторічні воєнні інциденти вже звик до усіляких баталій і це не було новинкою, що могла б якось по-особливому зацікавити. Проте, це було найстаріше ристалище, одноліток самого королівства і саме це якось негласно возвело його в ранг державного значення.
Андрес вже вдруге приїхав на цей турнір. Сам він участі в ньому не брав. Ні, не через те, що було замало сміливості і сили – навпаки. Ці якості по особливому сплітались у нього всередині і конфліктували, що виливались у якусь дивну несміливість… Ні, не у боягузтво, а саме несміливість… Дивно якось це було… Чи не так? Та саме так і було. Та й мабуть, не самі поєдинки манили, а сам дух ристалища, рицарське братання і готовність прийти на допомогу своєму побратиму – ось, що було головним для цього рицаря! А ще… Ну який же ж турнір без прекрасних «дам серця»?..
ЇЇ він побачив зразу. Точніше, зразу виділив з натовпу. Катажина постійно була в оточенні якихось вельмож, легінів і подруг. Але що ж в ній такого було?.. Щось таке відьомське. Щось таке чаруюче, по-доброму знайоме, своє і магнетично притягуюче, що заставляло знову і знову очима вихоплювати із натовпу її силует і проводжати , якщо губилась поміж гуляючого міщанства.
І саме цікаво, що його величність випадок постійно стикав ці два мікровсесвіти, які , нібито опирались зустрічі, але прагнули… самі не знати чого. А може, це не просто випадок?..
На центральній ринковій площі міста все ще проводили свої піснеспіви бродячі трубадури і менестрелі. Турнір завершено. Тільки поодинокі рицарі своєю присутністю нагадували про це дійство.
А на опущеному мосту древнього замку стояли двоє. Катажина міцно притиснулась, схиливши голову, до грудей свого рицаря: здавалося б, метал нагрудника мав бути холодним… Та ні!.. Для неї він був наймякішим і найтеплішим за вишукані перини і ковдри, якими постійно намагалась силоміць вкривати її покоївка, коли готувала до сну. Тереблячи в руках ремінець-застібку налокітника, Катажина відчувала через оцей «теплий» метал, через кольчугу, як у мужніх грудях Андреса б'ється велике і полум'яне серце – тільки для неі… Кожне «тук-тук» унісоном відбивалось в її душі, що вагалась і не вірила своєму щастю…
Та як завжди це буває, все хороше несподівано закінчується. Турнір відгримів, почали розходитись бродячі менестрелі та артисти. Настав час прощатись. Катажина палко поцілувала свого лицаря. Здавалося, в той час вони були єдиним цілим, монолітним згустком емоцій, який унісонно перестукувався палаючими серцями.
Останній погляд. Останній порух. І ось два всесвіти, що так довго шукали одне одного, розійшлися… Розійшлися? Казка закінчилась?.. Хто зна… Час покаже. Можливо, вони далі писатимуть свою казку? Хоча, це вже буде не казка, а нова історія із казковим, щасливим кінцем.

08:44
1528

Коментарі

Немає коментарів. Ваш буде першим!
Завантаження...